Римські канікули під парканом українського консульства
Наші закордонні паспорти ми залишили в сейфі туристичного автобуса - великого, двоповерхового і від того, як здавалося, ще надійнішого. Автобус викрали вдосвіта. З нашими документами, зрозуміло, і навіть деякими речами. Римські канікули затягувалися... Звісно, в чужій країні насамперед шукаєш захисту у рідного консульства, функція якого – вирішувати проблеми своїх громадян. Але не так сталось...
Останній день перебування у Вічному місті перед поверненням на батьківщину. Ранній ранок. Після сніданку українська група з рюкзаками, сумками, валізами спускається до виходу з готелю, щоб занести речі в автобус і вирушити на екскурсію до Ватикану. Народ збирається, автобуса все немає. Серед туристів починають ширяти чутки, мовляв, автобус обікрали. Кожен відразу згадує про речі, залишені в салоні, особливо про закордонні покупки. Починається перша хвиля паніки.
Невдовзі істина з’ясовується. Вона сумніша, ніж чутки: наш двоповерховий автобус, який ще о третій годині ночі було видно з вікон готелю, вранці безслідно зник, його викрали. Усі закордонні паспорти групи (крім двох щасливців, які напередодні забрали свої документи для отримання грошових переказів) залишалися в його сейфі. Поліція оптимізму не додала, зазначивши поміж іншим, що в Римі кожні три хвилини крадуть машини. Керівництво готелю поспівчувало нам і на деякий час люб’язно погодилося виділити кімнатку для нашого багажу. На цьому гостинність скінчилася.
Екскурсію по Ватикану не відмінили. Поки ми насолоджувалися папськими музеями і храмами, щоправда, без належного спокою і заспокоєння в душі, керівники групи пішли шукати допомоги в українському консульстві. На запитання, де можна розмістити людей, поки не вирішиться питання з тимчасовими документами, в консульстві відповіли, що вони - не готель. Транспорту для відправки своїх громадян на батьківщину в них тим більше не виявилося. Загалом, вирішуйте свої проблеми самі, а наша справа маленька...
Після сумбурної екскурсії нас всіх збирають в готелі. Виявляється, щоб одержати тимчасові документи на виїзд з країни, ми повинні подати до консульства український паспорт, що засвідчує нашу особу. Зрозуміло, що туристам за кордоном, зазвичай, не потрібен рідний національний паспорт, тож він залишається удома. Отак, боронь Боже, трапиться за кордоном якась халепа у громадянина України з документами – і доводь потім по всіх інстанціях, що ти не верблюд. Загалом, консульство “виявило нам велику ласку”, не ставши вимагати від нас українських паспортів, а задовольнившись місцем прописки. Причому декларовану прописку кожного члена групи мав перевірити Інтерпол, і якщо вона збігалась із справжньою – дати добро на видачу тимчасових документів.
П`ятниця. Друга половина дня. Всі розуміють, що процес підтвердження прописки тривалий, та й займатися нашими документами активно почнуть тільки у понеділок. А до нього, як кажуть, дожити треба. Виникає ключове питання – де? І тут, вже не знаю яким чином, організаторам поїздки вдається вийти на Українську греко-католицьку церкву, яка погоджується нам надати тимчасове житло. Мало того, від імені церкви за нашим багажем присилають невеликою бусик, щоб ми не тягалися з сумками по Риму, а самих нас зустрічають увечері в будинку Папського Інституту Покрови Божої Матері багатою вечерею. Приготовлені паста, піца й інші ласощі на смак не поступаються стравам з італійських ресторанів. Як пізніше мені вдалося дізнатися, всі ці щедрі сніданки та вечері на чотири десятки людей впродовж кількох днів готували дві тендітні сестри. За що їм величезна подяка від всієї нашої групи. Ситі, чисті, обігріті ми вкладаємося спати з думкою, що хоч держава Україна вкотре не виявила завзяття в розв’язанні бід своїх співгромадян за кордоном, світ таки не без добрих людей.
Коли я пізніше запитала сестру Ніколаю, як вони погодилися прийняти 40 чужих людей і розділити з ними свій дах і їжу, вона щиро здивувалася і з безтурботною усмішкою вимовила: “Які ж ви чужі? Ви ж наші рідні, українці”. Найдивовижніше, що серед нас не було, мабуть, жодного греко-католика. Істинно віруючі люди, абсолютно безкорисливі, з безмежною душевною добротою. Їх майже ніколи не було видно, але їх турбота відчувалася скрізь. Ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш.
Прокидаємося під дзвони. Поряд з будинком Папського Інституту Покрови Божої Матері розташований греко-католицький собор Святої Софії. 40 років він є центром духовного життя українців і всіх вірних східного обряду в Римі. До речі, під час свого останнього візиту до Риму Президент України Віктор Ющенко теж відвідував цей собор, фотографував його унікальні мозаїки і обіцяв матеріальну допомогу, яка так і залишилася тільки на словах.
Наступного дня після сніданку нам надали повну свободу дій, сказавши, що в консульстві вирішать наше питання не раніше вівторка. Римські канікули тривали. Але вже надвечір ситуація змінилася. Все ж таки комусь із сильних світу цього вдалося “умовити” консульство попрацювати у вихідні. Після дня, проведеного в його стінах, тимчасові паспорти нарешті одержані, питання з транспортом керівництвом групи вирішене, можна вирушати на батьківщину. Служителі церкви і цього разу виявляють безмежну щедрість, забезпечивши нас в дорогу водою і провізією.
Все закінчилося хепі-ендом, якщо не рахувати втрачених паспортів і деяких речей. Але ми одержали ще одне підтвердження не стільки нездатності, скільки небажання держави Україна виручати з біди своїх громадян.
Анна Ященко